неділя, 9 січня 2011 р.

філософія серця - 4


Памфіл Юркевич, "Серце та його значення у духовному житті людини, згідно з ученням Слова Божого"
набито за друкованим виданням "Памфіл Юркевич. Вибране." - К.: Абрис, 1993. - С. 80-82.

Лице голови є вираженням і немовби живим дзеркалом душевних станів людини, так, що взагалі вже й з вигляду можна спізнати чоловіка, і з обличчя видно хто розумний (Сир. 19, 29), розсвітлює мудрість людини обличчя її, і суворість лиця її змінюється (Екл. 8, 1). Богоспілкування, що його сподобився Мойсей на Синаї, виявилося в особливому просвітленні лиця його: лице його стало променіти (2 М. 34, 29). У найславнішому Преображенні нашого Господа обличчя Його, як те сонце, засяло (Мт. 17, 2). Радість і торжество Ангола, посланого до гроба Господня, щоби сповістити людям про воскресення Спасителя, відобразилися на його світлоносному обличчі: його ж постать була, як та блискавка (Мт. 28, 3). Тому лице Боже означає повне одкровення Божої слави, до прийняття якої людина не здатна у перебіжному житті: ти не зможеш побачити лиця Мого, говорив Господь Мойсею, бо людина не може побачити Мене - і жити (2 М. 33, 20).

Отже, священні автори знали про високе значення голови у духовному житті людини; а проте, повторюємо, осереддя цього життя вони вбачали у серці. Голова була для них немовби видимою вершиною того життя, яке початково й безпосередньо вкорінене у серці. "Голова, - каже один тлумач священного писання, - є для зовнішнього явища те саме, що серце для внутрішньої душевної діяльності, й лишень стосовно цього їй приписується панівне значення з біблійної точки зору". Втім, вищенаведені фрагменти священного Писання дають цілком визначену думку, що голова має значення органу посередницького між цілісним єством душі й тими впливами, яких вона зазнає ззовні або згори, й що при цьому їй належить сан урядувальний у цілісній системі душевних дій. З цими загальними визначеннями не може не погодитися психологія, хоч би якими, втім, були її особливі поняття про цей предмет. Але так само можна наперед припустити, що зазначені явища душевної діяльності у голові не вичерпують цілого єства душі: з необхідності мислення ми повинні припустити деяку первинну духовну сутність, яка потребує згаданого посередництва й урядовальної дії голови. Ця первинна духовна сутність має, згідно з ученням Слова Божого, своїм щонайглибшим органом серце. У наступних поясненнях ми побачимо, як висновок із попереднього, що коли Ісус Христос називається главою Церкви, то цим ще не цілком і не повністю позначається Його ставлення до Церкви. Він є глава (Еф. 8, 23) й основа (1 Кор. 3, 11), світло й життя (Ів. 1, 4). Він є Будівничий Церкви (Мт. 16, 18) й тому така надзвичайна Голова її, від якої все тіло, суглобами й зв'язками з'єднане й зміцнене, росте зростом Божим (Кол. 2, 19). Ці зауваження показують, наскільки гармонійне й узгоджене біблійне вчення про людську душу не лише само в собі, але й у своїх застосуваннях до пояснення вищих догматів. Очевидно, що маємо тут певні психологічні погляди, які не згодні з багатьма тезами сучасної нам науки про душу. Вважаємо за потрібне ввійти у розгляд тих засад, на підставі яких наука не згоджується з біблійним ученням про серце як містище й осереддя душевного життя людини. Можливо, при цьому виявиться, що біблійні погляди не настільки байдужі для інтересів нашого знання, щоби ми могли при вивченні душі лишати їх поза увагою. Можливе й таке, що ми знайдемо внутрішнє протиріччя між цими поглядами, які у такому разі нададуть йому особливої значимості, якщо не у тісних межах науки, то у царині необмежених прагнень людського духу до довершеності, до блага, до Бога.

Немає коментарів:

Дописати коментар