філософія серця - 13

Памфіл Юркевич, "Серце та його значення у духовному житті людини, згідно з ученням Слова Божого"
набито за друкованим виданням "Памфіл Юркевич. Вибране." - К.: Абрис, 1993. - С. 99-101.

Практичні застосування, які можна зробити з попередніх зауваг, є настільки безпосередніми, що ми можемо обмежитися у цьому разі короткими вказівками.

1. Якщо серце є таке осереддя духовного життя людини, з якого виникають прагнення, бажання й помисли безпосередньо, або по той бік, який не випливає з математичною точністю із зовнішніх діючих причин, то найправильніша теорія душевних явищ не може визначити особливості й відмінності, з якими вони виявляються у цій окремій душі за певних обставин. Як ми вже сказали, людина не є такий екземпляр роду, в якому лише повторювався б загальний зміст інших екземплярів. Вона, й щодо цього вона єдина у відомому нам світі, є особа, або, як кажуть, індивідуум. Такою особливою істотою, яка не зникає у роді, знає себе людина у безпосередній свідомості, яка тому відкриває їй не душу взагалі, не будь-яку душу, а цю особливу, з особливими настроями, прагненнями й помислами; загальна ж теорія душевного життя утворюється, як і будь-яка теорія, за допомоги порівнянь, узагальнень і абстрагування від окремих дослідів. Звідси ми можемо зробити висновок, що, нехай навіть в історії природи все буде підпорядковане строгому механізмовіякий не дозволяє будь що вилучити, - в історії людства можливі факти, події й явища, які будуть свідчити про себе своїм простим існуванням і можливості яких не можна ні припускати, ні заперечувати на підставі загальних законів, відомих нам із науки про душу. Коли наука з'ясує собі справжнє значення й межі цього становища, тоді, можливо, вона зуміє правильно поставитися до божественного одкровення. Досі вона міркувала майже таким чином. Відома історична подія, судячи із сильних свідчень, мала б бути визнана дійсною, але явлення її суперечитьзагальним законам, за якими пояснюємо ми душевне життя будь-якої людини; отже, немає підстав приймати її за дійсність. Ми протиставляємо цьому міркуванню таку послідовність думок. У серці людини міститься джерело для таких явищ, які виявляють себе в особливостях, що не випливають із жодного загального поняття або закону. За загальними законами душевного життя ми можемо обговорювати лише щоденні, звичайні, зумовлені звичним плином речей, явища людського духу, позаяк ці законизняті або відсторонені від оцих однакових або одноманітних явищ. Тому та, де ми зустрічаємо явища, які виходять за межі цього звичайного шерегу, ми повинні дослідити передовсім їхню просту дійсність, не затуляючи її загальними законами, позаякще ніхто не довів, щоби душа підпорядковувалася цим загальним законам з механічною необхідністю, як мертва й недіяльна маса. Причому, якщо не можна припустити, щоби тут, як у галузі фізики, дії та протидії були однаковими, то з іншого боку надзвичайні події, як доводять досліди, завжди відбувалися серед якихось особливих обставин. З нашої точки зору весь позосталий світ уявляється нам, як річка, ширину й глибину якої легко виміряти за загальними правилами; але, пливучи цією річкою проти течії, ви, можливо, несподівано зустрічаєте таку водоверть, такий швидкий і заплутаний рух хвиль, які то розкидаються вшир, то спрямовуються вглиб, що загальні правила вимірювання можуть бути застосовані тут вельми неточно. Можливо, така аналогія керувала думкою того великого психолога, котрий сказав: "джерело природи у серці людини"; тому що й справді ми тут перебуваємо у витоків, напрям яких вшир і вглиб невідомий для нас: явища можуть бути помічені лише після того, як вони винили, а з якої певної глибини, в якому напрямі й послідовності, та в яких особливих видозмінах виникнуть вони, цього не можна визначити за жодними загальними законами.

філософія серця - 12

Памфіл Юркевич, "Серце та його значення у духовному житті людини, згідно з ученням Слова Божого"
набито за друкованим виданням "Памфіл Юркевич. Вибране." - К.: Абрис, 1993. - С. 97-99.

Попередні пояснення, здається, дають нам зрозуміти, що відмінність між психологічними та біблійними поглядами ні сутність людської душі звідна до загальної й простої відмінності між поясненням явищ із підстав фізичних і підстав моральнісних. При дослідженні явищ душевного життя наука, відповідно до своєї загальної методи, запитує: згідно з якими загальними умовами й законами відбуваються ці явища? І щойно вже знайдені шукані загальні умови й закони душевних явищ, наука про душу може так само легко обчислювати й визначати їхнє майбутнє виникнення та утворення, як астрономія обчислює й визначає майбутні рухи й розміщення світил небесних. Проте ця плідна метода науки, як очевидно, застосовна лише до вторинних і похідних явищ душевного життя. Кожна проста основа явищ, в якій ще не виступили визначені напрями й форми, в якій ще не окреслилися певні пункти, неприступна аналізові науки, позаяк цей аналіз завжди передбачає складність і багатоманітність явища, він потребує опорних пунктів пояснення, яких бракує кожній простій основі явищ. Якщо це справедливо взагалі, то тим паче треба погодитися, що в людській душі є щось первинне й просте, є захована людина серця, є глибиновість серця, якого майбутні рухи не можуть бути обчислені згідно з загальними й необхідними умовами й законами душевного життя. Для цього найособливішого боку людського духу наука не може знайти загальних і назавжди визначених форм, які були б прив'язані до тієї чи тієї пари нервів і виникали б з необхідністю з приводу їхніх рухів.

Коли містицизм намагався вказати форми, які цілковито відповідали б духовному змістові людського серця, то він міг тільки заперечувати всі доступні для нас форми й вираження як конечного світу, так і конечного духу. Йому видавалося, що не лише нижні духовні здібності не відповідають повноті й вартості сердечного життя, але й сам розум, позаяк він мислить в окремих формах, позаяк він породжує одну думку за іншої в часі, є слабке, приблизне й, отже, помилкове вираження цього життя. У таких припущеностях містик міг лише поринати в темне почуття єдності й безконечності - ту глибиновість серця, де зрештою згасає будь-яке світло свідомості. Це хворобливе явлення містицизму, - який хоче обминути всі конечні умови нашого духовного розвитку, який хоче сягнути останньої мети одразу і безпосередньо, не досягаючи її многотрудним і поступовим удосконаленням у часі, - є, у кожному разі, дуже примітивний факт для пояснення душевного життя людини. Його взасадничує істинне переконання, що повнота духовного життя, яку відчуваємо в серці, не вичерпується тими душевними формами, які утворюються за умов цього конечного світу, або що наш розвиток не може бути обмежений тими певними явищами духу, які виникають за тимчасових умов. Замість того, щоби вірувати й сподіватися і відповідно до цього підвизатися у тимчасовому світі, містик ставиться вороже й негативно до сучасного, Богом установленого ладу нашого тимчасового виховання. Проте ми гадаємо, що протилежну крайність утворюють ті психологічні погляди, які сподіваються перелічити й визначити всі явища душевного життя як конечні й раз і назавжди визначені його форми, так що ні в них, ні під ними не можна вже знайти життя своєрідного, простого, безпосереднього, яке б торувалося несподівано й нерозраховано. Нам видається, що такі погляди, які хотіли б кожну окрему діяльність душі прив'язати до окремого нерва, як до її умови, можуть дати нам образ духу як істоти, призначеної лише для тимчасового й конечного життя. Якщо ці погляди взагалі не можуть указати в душі людини щонайглибших засад її особистості й зародків її майбутнього життя, то з іншого боку для них залишаться нерозгаданими багато які душевні явища, що про них свідчить досвід, якими є, приміром: знаменне значення слів, явища передчуття, стани прозріння, а надто різні таємничі форми релігійної свідомості в людині й людстві. Істину між зазначеними крайнощами містицизму й емпіризму ми маємо у біблійному вченні про серце як осереддя душевного життя людини. Серце породжує всі ті форми душевного життя, які підпорядковані загальним умовам і законам; отже, воно не може ставитися до них негативно, не може своїми безпосередніми пориваннями касувати їх. А проте серце не переносить раз і назавжди весь свій духовний зміст у ці душевні форми; в його глибиновості, неприступній аналізові, завжди лишається джерело нового життя, нових порухів і прагнень, які сягають поза межі конечних форм душі й роблять її придатною для вічності. Тому й за тимчасових, але особливих умов завжди лишається можливість для таких надзвичайних явищ у царині душевного життя, які сягають поза межі його звичайного способу діяння.

філософія серця - 11

Памфіл Юркевич, "Серце та його значення у духовному житті людини, згідно з ученням Слова Божого"
набито за друкованим виданням "Памфіл Юркевич. Вибране." - К.: Абрис, 1993. - С. 94-97.

Ми повинні заторкнути тут дві теорії, що особливо заважають правильному розумінню біблійного вчення про серце як осереддя душевних діяльностей людини.

Від певного часу філософія поширює вчення про самозаконня (автономію) людського розуму, або вчення , що цей розум сам по собі, із власних сил і засобів, дає або покладає закони для всієї душевної діяльності. З цієї точки зору було б необхідно погодитися, що вся вартість людини або ціла духовна людина полягає у мисленні. Звичайно, апостол Павло каже про поганів: вони, не мавши Закону, самі собі Закон (Рим. 2, 14). Проте в оцих словах не міститься поняття про самозаконня людського розуму. Погани є самі собі закон, тому, що те, що можна знати про Бога, явне для них (Рим. 1, 19). Бо Його невидиме від створення світу, власне Його вічна сила й Божество, думанням про твори стає видиме (Рим. 1, 20). Отже, начало й джерело того закону, яким керувалися погани, полягає, згідно з апостолом, в одкровеннях про невидимого Бога, які даються людині через видиме творіння Боже: міркуючи про творіння Божі (думанням про твори), розум людський пізнає в них Божу волю й Божественний закон. Закон для душевних діяльностей не покладається силою розуму, як його винахід, а передподаний людині, як готовий, незмінюваний, Богом заснований лад моральнісно-духовного життя людини й людства, й притому передподаний він, згідно з апостолом, у серці як щонайглибшому боці людського духу: погани виявляють діло Закону, написане в серцях своїх (Рим. 2, 15). Бог є Творець як людської душі, так і її законів. Що ти маєш, чого б ти не взяв? А коли ж бо ти взяв, чого чванишся, ніби не взяв? (1 Кор. 4, 7). Самозаконня не властиве людському розуму в жодному розумінні. Між явищ і дій душі розум має значення світла, яке освітлює не ним покладене, але Богом створене життя людського духу з його, Богом даними, законами. Душа існує не тільки як це світло, але також як освітлюване ним єство з найрізноманітнішими духовними здібностями, для яких закони покладені творчою волею Бога. Життя духовне народжується перш і раніш цього світла розуму, в мороці й темряві, тобто в глибинах, неприступних для нашого обмеженого погляду. Якщо із засад цього життя виникає світло знання й розуміння, як наступне його явлення, то цим цілком виправдовуються біблійні погляди на значення людського розуму, який є вершина, а не коріння духовного життя людини.

Проте, крім цього негрунтовного вчення про самозаконня розуму, нерідко зустрічається у психології вчення про сутність людської душі. Дуже часто обмежується психологія у цьому вченні вказівкою лише на загальні й родові властивості душі, тобто на ті душевні явища, які спільні людській душі з будь-якою іншою душею. Людську душу визначає вона у цьому разі як істоту, що відчуває, уявляє, почуває й бажає, і перевагу цих явищ у людині порівняно з відповідними явищами в інших чуттєво спостережуваних істотах силкується пояснити з багатьох причин, що вони, у будь-якому разі, не містяться у первинному єстві людської душі й лише видозмінюють її загальний родовий характер. Між тим треба уявляти справу зовсім навпаки: людська душа має первинний і особливий зміст, який виявляється або являється, безперечно, у загальних і родових формах душевного життя, якими є уявлення, почування, бажання та ін. Тільки з цього припущення можна пояснити, чому ці родові форми набувають у людині особливого й найдовершенішого характеру, чому в оцих родових формах відкривається моральнісна особистість людини, для вираження якої даремно ми шукали б у душі людини певного механізму, що діє за загальними законами, чому, нарешті, в оцих конечних родових формах міститься почуття й усвідомлення безконечного, для якого знову немає певного та окремого носія або представника в явищах душевного життя. Але ми мусимо зробити ще крок далі й покласти, що кожна окрема людська душа має свої особливості й своєрідний розвиток, який виражається, в свою чергу, в загальних і родових формах людського душевного життя. В історії творіння світу оповідається, що Бог створив земну звірину за родом її (1 М. 1, 25), а людину за її окремою неподільною природою як одиничну й особливу особистість (1 М. 1, 26 і далі). Цей образ творіння цілком відповідає призначенню людини, котра, як істота безсмертна, не зникає у роді, а має власне особисте існування у часі й у вічності. Тому людина ніколи не може бути пасивним вираженням або органом загального родового життя душі. Наші слова, думки й справи народжуються не із загальної родової сутності людської душі, а з нашого окремо розвиненого, своєрідно відособленого душевного життя; лише з цієї причини вони є нашою особистою провиною або нашою особистою заслугою, яку ми ні з ким не поділяємо. Наука відзначає загальні й родові умови для явищ душевного життя взагалі, натомість священні автори мають на увазі те окреме й особливе джерело цих явищ у серці людини, виходячи з якого вони, зі своєю загальністю, стають нашим особистим станом і надбанням.

філософія серця - 10

Памфіл Юркевич, "Серце та його значення у духовному житті людини, згідно з ученням Слова Божого"
набито за друкованим виданням "Памфіл Юркевич. Вибране." - К.: Абрис, 1993. - С. 92-94.

Тут спадає нам на думку євангелійська оповідь про двох учнів Христових, котрі йшли у день Господнього воскресіння в Еммаус і боролися з ваганнями й сумнівами щодо звістки про воскресіння Спасителя (Лк. 24, 13 - 32). На шляху сам Господь явився подорожнім: очі ж їхні були стримані, щоб Його не пізнали (Лк. 24, 16). Господь, будучи невпізнаним, розкриває учням таємницю свого воскресіння, і Його бесіда не дає, одначе, пізнати їм, хто бесідує з ними. Лише після таємничого ламання хліба очі відкрилися їм, - і пізнали Його (Лк. 24, 31). Тепер учні з подивом зізнаються один одному: чи не палало нам серце обом, коли промовляв Він до нас по дорозі, і коли виясняв нам Писання (Лк. 24, 32). У розглядуваному випадку серце випередило розум у пізнанні істини. Учні мали вже перш думки сердечні, які, проте, нешвидко й не легко були всвідомлені їхнім розумом. Такі стани переживає кожна людина, особливо у хвилини великих утруднень, коли немає часу дочекатися ясного силогізму й коли треба віддати себе безпосередньому потягові серця, як певному моральнісно-духовному такту. Християнські аскети часто скаржились на повільність розуму у визнанні того, що безпосередньо й прямо відоме серцю, й нерідко називали розум людський чуттєвим і тілесним; і звичайно, він може видаватися таким, якщо порівняти його посередню діяльність з тими безпосередніми одкровеннями істини, які виникають раптово й які мають місце в нашому серці. Цим, утім, не заперечується, що повільний рух розуму, мов повільна хода, відрізняється визначеністю, правильністю й розрахованістю, яких бракує надто енергійним рухам серця. Як життя без ладу, так і лад без життя однаково невідповідні до призначення людського духу. А проте, якщо світло знання повинно зробитися теплотою й життям духу, воно має проникнути до серця, де б могло ввійти у цілісний настрій душі. Так, якщо істина падає нам на серце, то вона стає нашим благом, нашим внутрішнім скарбом. Тільки за цей скарб, а не за абстрактну думку, людина може вступати у боротьбу з обставинами й людьми: тільки для серця можливі подвиг і самовідданість.

З оцих зауваг ми видобуваємо дві тези:
1) серце може виражати, виявляти й розуміти цілком своєрідно такі душевні стани, які за своєю ніжністю, переважною духовністю й життєвістю неприступні для відстороненого знання розуму;
2) поняття й виразне знання розуму, позаяк воно стає нашим душевним станом, а не лишається абстрактним образом зовнішніх предметів, відкривається або дає себе відчувати й помічати не в голові а в серці: цієї глибини воно має сягнути, щоби стати діяльною силою й рушієм нашого духовного життя.

У живій оцінці людей та їхніх переваг ми не обмежуємося вказівкою на їхні знання й поняття. Істина, позаяк вона існує лише в абстрактній думці людини, не відноситься нами при цій оцінці прямо й безпосередньо до її духовного єства. Нам хотілось би перш за все знати, чи хвилює ця істина її серце, якими є її духовні потяги й прагнення, що викликає її симпатії, що її радує й засмучує та взагалі в чому полягає скарб її серця (Лк. 6, 45). Коли ми говоримо про облудність і лицемірність людини, то при цьому ясно виражаємо, що її думки й слова не належать до її єства, що на серці лежить у неї щось зовсім інакше, ніж у думках і словах, або що крім оцих виявлюваних думок є у неї ще думки задушевні або сердечні. Ми розрізняємо особистість людини підробну, яка виступає перед нами, й особистість справжню, яка зі своїм різноманітним змістом захована в серці людини. Явище двоєдушності показує, якою великою може бути відстань між діяльністю душевною в уявленнях і поняттях та тими власними станами душі, що відгукуються в рухах серця. Тому у випадках, які для нас особливо важливі, ми просимо сказати свою думку від серця. Життєві стосунки, в яких додається формальність і зовнішня подобизна людських союзів, суть стосунки сердечні: такими є стосунки дружби, братерства, любові та ін. У цих стосунках виявляє себе й живе ціла людина, без облудності й утиску, в усій широчині й повноті своїх різноманітних духовних станів.

філософія серця - 9

Памфіл Юркевич, "Серце та його значення у духовному житті людини, згідно з ученням Слова Божого"
набито за друкованим виданням "Памфіл Юркевич. Вибране." - К.: Абрис, 1993. - С. 90-92.

Через причини, пояснювати які тут було б недоречно, ми звикаємо розглядати душу як машину, що заводиться й настроюється у цілковитій у цілковитої відповідності до тих поштовхів і вражень, які падають на неї з боку зовнішнього світу. Ми хотіли б визначити неозоре для нашого погляду єство душі, яка призначена до розвитку не тільки у часі, але й у вічності, завдяки тим лишень її станам, які викликаються в ній враженнями зовнішнього світу. З цієї точки зору один психолог висловив надію, що у подальшому розвитку наших пізнань про душу ми будемо в змозі визначати її рухи й зміни з тією самою математичною точністю, з якою нині визначаємо рухи парової машини, так що керування станами й рухами душі стане для нас так само легким і правильно розрахованим, як керування паровою машиною. Ми гадаємо, проте, що ця надія назавжди залишиться нездійсненою мрією, що в людській душі завжди залишиться низка станів і рухів, до яких ніколи не можна буде застосувати фізичний закон рівності між дією та протидією. У біблійних поглядах на значення людського серця для духовного життя людини висловлюється з глибокою істинністю ця виняткова особливість людської душі у прямій протилежності до тих механічних поглядів, які не надають ніякого значення цій особливості. Вже у простому уявленні, яке тільки утворюється нашим мисленням на підставі вражень, що йдуть ззовні, ми повинні розрізнювати два боки: 1) знання зовнішніх предметів, яке міститься у цьому уявленні, й 2) той душевний стан, який зумовлюється цим уявленням і знанням. Цей останній бік уявлення не підлягає жодному математичному обчисленню: він виражає безпосередньо й своєрідно якість і вартість нашого душевного настрою. В однобічному прагненні знання ми часто забуваємо, що будь-яке поняття ввіходить у нашу душу як її внутрішній стан, і оцінюємо наші поняття лише за тим, якою мірою вони є для нас образами речей. Між тим цей бік у понятті, яким визначається стан і настрій душі, має для цілісного життя духу більшу ціну, ніж уявлення, позаяк він є образ речі. Якщо з теоретичної точки зору можна сказати, що все гідне буття - гідне й нашого знання, то в інтересах вищої моральнісно-духовної освіти цілком слушною була б теза, що ми повинні знати тільки те, що гідне нашого моральнісного й богоподібного єства. Древо пізнання не є древо життя, а для духу його життя є чимсь більш дорогоцінним, ніж його знання. Але це особливе, своєрідне життя духу, яке не піддається математичним визначенням, має найближче відношення до серця людини: над усе, що лише стережеться, серце своє стережи, бо з нього походить життя (Пр. 4, 23). Тут відображаються примірним чином ті витончені й невловні порухи й стани нашої душі, про які ми не можемо утворити жодного ясного уявлення. Нам ніколи не вдасться перевести у виразне знання той рух радощі й скорботи, страху й надії, ті відчуття добра й любові, які так безпосередньо змінюють биття нашого серця. Коли ми насолоджуємося спогляданням краси у природі або мистецтві, коли нас зворушують задушевні звуки музики, коли ми дивуємо на велич подвигу, то всі ці стани більшого чи меншого натхнення вмить відображаються в нашому серці й притому з такою самобутністю й незалежністю від нашого звичайного плину душевних станів, що людське мистецтво, можливо вічно повторюватиме слушні скарги на недостатність засобів для вираження й зображення цих сердечних станів.

філософія серця - 8

Памфіл Юркевич, "Серце та його значення у духовному житті людини, згідно з ученням Слова Божого"
набито за друкованим виданням "Памфіл Юркевич. Вибране." - К.: Абрис, 1993. - С. 88-90.

Фізіологія відзначає у головному мозку фізичні умови, від яких залежить діяльність душі, натомість священні автори вказують нам безпосереднє, моральнісно-духовне джерело цієї діяльності в цілісному й нероздільному настрої та схильності душевної істоти. Наші думки, слова й діла є первинно не образи зовнішніх речей, а образи або вирази загального почуття душі, породження нашого сердечного настрою. Звичайно, у буденному житті, сповненому турбот про перебіжну дійсність, ми надто мало звертаємо уваги на цей задушевний бік у наших думках і вчинках. А проте лишається правильним, що все, що ввіходить у душу ззовні, за допомоги органів чуттів і головного мозку, перероблюється, змінюється й дістає свою останню й постійну вартість завдяки особливому, окремо визначеному сердечному настрою душі, й навпаки, ніякі дії й збудження, що йдуть від зовнішнього світу, не можуть викликати в душі уявлень або почувань, якщо останні несумісні з сердечним настроєм людини. В серці людини лежить основа того, що її уявлення, почування й учинки дістають особливість, в якій виражається її душа, а не інша, або дістають такий особистий, окремо визначений напрям, завдяки якому вони є вирази не загальної духовної істоти, а окремої живої дійсно існуючої людини.

У внутрішньому досвіді ми зовсім не помічаємо, як змінюється головний мозок від зміни наших думок, бажань і почувань; на підставі безпосереднього самопогляду ми навіть не знали б, що він є орган душі, яка всвідомлює й мислить. Якщо це відношення між мисленням та його органом має розумові підстави у призначенні мислення, яке само по собі має бути спокійним і байдужим усвідомленням довколишньої дійсності, то звідси, проте, випливає, що як у мисленні, так і в його тілесному органі душа не являє себе в усій неподільності й повноті свого багатого єства. Якби людина виявляла себе одним лише мисленням, яке у такому разі було б, імовірно, найдостеменнішим образом зовнішніх предметів, то різноманітний, багатий на життя й красу світ відкривався б її свідомості як правильна, але водночас нежива математична величина. Вона могла б бачити цю величину наскрізь і в цілому, але натомість ніде не зустрічала би буття істинного, живого, яке вражало б її красою форм, таємничістю потягів і безконечною повнотою змісту. Нам видається, що у справжній душі немає такого однобічного мислення. Й що було б з людиною, якби її думка не мала іншого призначення, крім того, щоби повторювати у своїх порухах події дійсності або відображати в собі сторонні духові явища? Можливо, у цьому разі наші думки відрізнялись би такою самою невизначеністю, як математичні величини, натомість ми мали б змогу в нашому пізнанні речей просуватися лише вшир, а на вглиб. Світ, як система явищ життєвих, сповнених краси й знаменності, існує й відкривається передовсім для глибинового серця й звідси вже для розуміючого мислення. Завдання, які розв'язує мислення, походять у своїй останній підставі не з упливів зовнішнього світу, а з потягів і непереборних вимог серця. Хто знає, як мало дає нам для знання чуттєвий світ, яке бідне й беззмістовне те відчуття, яке виникає від зустрічі свідомості з зовнішніми предметами, той зрозуміє все значення біблійного вчення, згідно з яким підґрунтя, життєвість і глибина нашого мислення й свідомості полягає в тій душевній істоті, якої явлення ми знаємо безпосереднім внутрішнім досвідом лише в наших сердечних потягах, тобто в тих потягах, до яких таке чутливе й таке сприйнятливе наше серце. Відповідно до цього найкращі філософи й великі поети всвідомлювали, що серце їхнє було істинним місцем народження тих глибоких ідей, які вони передали людству в своїх творах, а свідомість, діяльність якої поєднана з функціюванням органів чуттів і головного мозку, лише давала цим ідеям ясноту й визначеність, притаманні мисленню.

філософія серця - 7

Памфіл Юркевич, "Серце та його значення у духовному житті людини, згідно з ученням Слова Божого"
набито за друкованим виданням "Памфіл Юркевич. Вибране." - К.: Абрис, 1993. - С. 86-88.

Ці зауваження, найближче тлумачення яких завело б нас надто далеко, доводять, що найвірогідніші факти фізіології, якими підтверджується щільний зв'язок свідомого життя душі з діяльністю головного мозку, не перебувають у необхідному протиріччі з біблійним ученням про серце як справжнє осереддя душевного життя. Може бути, що душа як основа відомих нам свідомих психічних явищ, має своїм щонайглибшим органом серце, хоча її свідоме життя виявляє себе за умови діяльності головного мозку.

На цьому пункті ми могли б полишити спеціальну галузь фізіології й перейти безпосередньо душевного життя, які кожний може звіряти власним внутрішнім самопоглядом. Проте нам видається, що сама фізіологія репрезентує факти, що є посередниками між явищами, які відомі нам із зовнішнього досвіду або вивчення нашого тіла, та явищами, які становлять зміст досвіду внутрішнього. Нині фізіологія знає, що серце не є простий м'яз, не є нечутливий механізм, який лише опікується рухом крові в тілі за допомоги механічного на неї тиску. В серці поєднуються два найнадзвичайніших типи нервів, так звані симпатичні, які "опікуються всіма рослинними функціями людського організму, хімічним перетворенням матеріалів, живленням та оновленням тіла, утворенням його складників, нарешті, доцільним узгодженням між величиною та формою його окремих рухів", і нерви, які слугують необхідними органами відчуття або уявлення і волі. Хоча фізіологи зізнаються, що їхні дослідження про склад, будову й функції серця далеко ще не завершені, проте викладене попередньо вможливлює припущення, що в серці, яке є колодязь крові, обидві нервові системи - це справжнє тіло істот, котрі мають душу, - збігаються й навзаєм проймають одна одну в такій єдності та взаємодії, якої, можливо, не репрезентує жодний інший орган людського тіла. Хто не сподівається пояснити всі явища людського тілесного життя із сліпого й мертвого механізму, для того, принаймні, буде тепер зрозуміло, яким чином у біблійних поглядах серце розглядається як породжувач або осереддя всіх сил людського тіла. Чи не можемо ми сказати, не суперечачи фактам фізіології, що в серці всі найзначніші системи людського організму мають свого представника, який із цього осереддя піклується про їхнє збереження та життя? Але принаймні звідси робиться ясним, чому загальне почуття душі або почуття, яке ми маємо про наше власне духовно-тілесне буття, дає помічати себе в серці, так, що найнепримітніші зміни у цьому почутті супроводжуються змінами у калатанні серця. А це загальне почуття душі, як нам видається, є одне з найважливіших явищ для тлумачення біблійного вчення про серце як осереддя душевного життя. Стани й настрої душі далеко ще не визначаються в усій своїй повноті діяльністю тих п'яти органів чуттів, які проводять отримане ними ззовні враження до головного мозку. Якщо нашому тілові бракує потрібних матеріалів для харчування, або якщо які-які-небудь частини його виведені з нормального свого стану й відношення до інших частин, то ці механічні зміни у тілі відчуваються душею як голод і хвороба. Ці відчуття, як і всі ті стани й настрої душі, якими зумовлюється так звана схильність душі, мають свою основу в загальному почутті, для якого "все тіло, кожна частина його повинна слугувати більшою чи меншою мірою органом". У цьому загальному почутті "містяться первинно, перш будь-якого зовнішнього погляду, нероздільними, всі інші видозміни почуттів; тому його розглядають як коріння решти почуттів". Між тим настрої та схильності душі, що визначаються її загальним почуттям, слугують останній щонайглибшою підставою наших думок, бажань і справ: "як невизначувані, ледве всвідомлювані перші засновки, вони взасадничують усі наші погляди у житті, як і всі наміри й учинки". Ці самі істини відкриває нам біблійне вчення про серце як місце народження думок, бажань, слів і діл людини.

філософія серця - 6

Памфіл Юркевич, "Серце та його значення у духовному житті людини, згідно з ученням Слова Божого"
набито за друкованим виданням "Памфіл Юркевич. Вибране." - К.: Абрис, 1993. - С. 84-86.

Ці однобічні теорії, які ми тут ледь-ледь заторкуємо, стають зрозумілими з тези, що сутність душі є мислення й ніщо більш; тому вони є для нас побічним спростуванням самої цієї тези, яка їх узасадничує. Мислення не вичерпує всієї повноти духовного людського життя так само, як досконалість мислення ще не позначає всіх досконалостей людського духу*. Хто стверджує, що "мислення є ціла людина", й сподівається пояснити всю багатоманітність душевних явищ із мислення, той вгараздіє не більше, ніж фізіолог, котрий почав би роз'яснювати явища слуху - звуки, тони й слова - з явищ зору, якими є протяжність, фігура, колір та ін. Відповідно до цього ми можемо вже припустити, що діяльність людського духу має своїм безпосереднім органом у тілі не саму лише голову або головний мозок з нервами, що до нього йдуть, але простирається значно далі й глибше всередину тілесного організму. Як єство душі, так і її зв'язок з тілом мають бути значно багатші й різноманітніші, ніж звичайно гадають. Ця - ясна річ, загальна й ще не визначена - думка про різнобічний а не однобічний зв'язок душі з тілом міститься у біблійному вченні про серце як безпосередній і щонайближчий орган душевних діяльностей і станів. Тілесним органом душі може бути ніщо інше як людське тіло. Тому, позаяк серце поєднує в собі всі сили цього тіла, воно ж і є щонайглибшим органом життя душевного. Тіло є доцільний орган душі не завдяки одній своїй частині, а завдяки цілому своєму складу та устрою.

Ми сказали вище, що фізіологічні факти, якими доводять, що головний мозок є місце душевних дій, не підлягають сумнівові. Одна з найвірогідніших істин фізіології є та, що свідома діяльність душі має свій безпосередній орган у головному мозку. Так, після тривалого й напруженого міркування ми відчуваємо у голові важкість і біль, і навпаки, важкість і біль в голові роблять людину нездатною до мислення. Сильний удар по голові нерідко спричиняє втрату пам'яті або якої-якої-небудь низки уявлень. Коли зоровий нерв роз'єднується з головним мозком, то, попри відображення оком у своєму дзеркалі предметів, відчуття, бачення й уявлення цих предметів або їх усвідомлення здійснитися не може. Таке саме треба сказати й про всі інші органи чуттів, на підставі точних фізіологічних дослідів. Хоч би як ці органи були збуджені зовнішніми предметами, всі ці збудження не перетворюються душею на відчуття та уявлення, якщо вони не сягають головного мозку. Проте з оцих безперечних дослідів з фізіології випливає дуже небагато для психологічного вчення про перебування душі в тілі. Ми лише можемо сказати: діяльність або, точніше, рух головного мозку є необхідна умова для того, щоби душа мала змогу породжувати відчуття та уявлення про світ. Або, щоби рух, звідомлений якому-небудь органові, став душевним відчуттям та уявленням, він має поширитися до головного мозку. Якщо ж звідси далі роблять висновок, що душа єством своїм має перебувати у головному мозку, то таке припущення взасадничує стороннє спостереження, взяте з чуттєвого світу. У цьому світі, де два члени взаємодії, які тільки підлягають нашому спостереженню, однаково чуттєві, рух переходить від одного з-поміж них до іншого за допомоги тиску або поштовху; тіло, що врухомлює, має здійснити тиск або поштовх на просторовий бік тіла, що врухомлюється яке з цього приводу розвиває у собі ті чи ті види руху. Але цей тиск, цей поштовх неможливі у взаємодії між душею й тілом, де один член є непросторове єство душі. Душа не має просторового боку, на який вона могла б приймати поштовхи від просторових рухів головного мозку. Тому, хоча умова діяльність головного мозку є необхідна умова для того, щоби душа мала змогу породжувати відчуття та уявлення, проте ми не бачимо необхідності, завдяки якій душа мусила б для цієї мети перебувати в головному мозку як своєму місці. Зв'язок між рухом певної частини головного мозку та уявленням, яке з цього приводу утворює душа, є не механічний зв'язок тисків і поштовхів, які безперечно передбачили б просторову сумісність пов'язаних членів, але зв'язок доцільний, ідеальний, духовний: душа зазнає вражень не від просторових рухів мозкової маси, а від доцільної діяльності, яка, вочевидь, не потребує просторової сумісності діючих один на одного членів.

філософія серця - 5

Памфіл Юркевич, "Серце та його значення у духовному житті людини, згідно з ученням Слова Божого"
набито за друкованим виданням "Памфіл Юркевич. Вибране." - К.: Абрис, 1993. - С. 82-84.

На підставі безперечних фізіологічних фактів, які ми відзначимо нижче, психологія навчає, що голова або головний мозок з нервами, які йдуть до нього, є необхідним і безпосереднім тілесним органом душі для утворення уявлень і думок із вражень зовнішнього світу, або що тільки цей орган є безпосередній провідник і носій душевних дій. З цим безперечно істинним ученням про тілесний орган душевних явищ тривалий час поєднувалися у психології особливі погляди, які, втім, могли мати певною мірою й самостійний, незалежний розвиток. Коли нерви, зосереджені у голові, врухомлюються від упливів і вражень зовнішнього світу, то безпосереднім і щонайближчим наслідком цього руху є виникнення у душі уявлень, понять або пізнань про зовнішній світ. Звідси легко було дійти припущення, що істотна здатність людської душі є саме ця здатність породжувати або утворювати уявлення про світ завдяки рухам нервів, збуджених зовнішнім предметом. Те, що існує в нервах як рух, відкривається, являється й існує в душі як уявлення. Відповідно до цього у філософії тривалий час панував і досі ще почасти панує погляд, що душа людська є першопервинне єство, яке уявляє, що мислення є сама сутність душі або що мислення становить цілу духовну людину. Воля й почування серця розумілися як явища, видозміни й випадкові стани мислення. У правильному розвиткові людського духовного життя ці дві підпорядковані здатності душі повинні збігатися з мислення, зникати у ньому й втрачати у такий спосіб будь-яку подобу самобутності та істотності. У цих визначеннях єство душі робиться так само відкритим, і легко оглядуваним, як ті форми мислення, які серед інших явищ душевного життя відрізняються особливою прозорістю та яснотою. З цими визначеннями була б цілковито незгідна думка, що у самій душі є щось за-душевне, є така доглибна істотність, яка ніколи не вичерпується явищами мислення.

Отже, попервах ми можемо бачити тут принаймні нахил до такого пояснення явищ, в якому не дається сутності більшого й значнішого змісту в порівнянні з її явленнями, приступними нашому спостереженню; й хто, навпаки, гадає що в людській душі, як і в кожному творінні Божому, є сторони, неприступні для обмежених засобів нашого знання, той наперед уже може бачити багатозначність біблійного вчення про глибинове серце, якого таємниці знає тільки розум божественний. Між тим зрозуміло, що розглядуване нами психологічне вчення не може легко пояснити можливість і діяльність вільної волі у людині, не може воно також і легко визнати моральнісну гідність і значення людського вчинку, який випливає з безпосередніх потягів і почувань серця, а не визначається абстрактною думкою про обов'язок і зобов'язання. Тому філософія так часто заперечувала у людині свободу, так часто стверджувала, що у людині й людстві панує така сама непереборна необхідність, як у логічних укладаннях мислення, в яких висновок визначається не вільно, а необхідно, з вагомості і значення засновків. У такий самий спосіб теплу й життєву заповідь любові - заповідь, яка є такою багатозначною для серця, - філософія замінювала відстороненим і байдужим усвідомленням обов'язку - всвідомненням, яке передбачає не натхнення, не полум'яне прагнення серця до добра, а просте, безстороннє розуміння явищ. Нарешті, позаяк наші пізнання про Бога людиноподібні, ця філософія дійшла з необхідністю абстрактного поняття про єство Боже, визначаючи все невичерпне багатство життя Божого як ідею, як мислення, завжди незмінне, дорівнююче собі, - мислення, яке творить світ без волі, без любові, з самої лише логічної необхідності.

філософія серця - 4

Памфіл Юркевич, "Серце та його значення у духовному житті людини, згідно з ученням Слова Божого"
набито за друкованим виданням "Памфіл Юркевич. Вибране." - К.: Абрис, 1993. - С. 80-82.

Лице голови є вираженням і немовби живим дзеркалом душевних станів людини, так, що взагалі вже й з вигляду можна спізнати чоловіка, і з обличчя видно хто розумний (Сир. 19, 29), розсвітлює мудрість людини обличчя її, і суворість лиця її змінюється (Екл. 8, 1). Богоспілкування, що його сподобився Мойсей на Синаї, виявилося в особливому просвітленні лиця його: лице його стало променіти (2 М. 34, 29). У найславнішому Преображенні нашого Господа обличчя Його, як те сонце, засяло (Мт. 17, 2). Радість і торжество Ангола, посланого до гроба Господня, щоби сповістити людям про воскресення Спасителя, відобразилися на його світлоносному обличчі: його ж постать була, як та блискавка (Мт. 28, 3). Тому лице Боже означає повне одкровення Божої слави, до прийняття якої людина не здатна у перебіжному житті: ти не зможеш побачити лиця Мого, говорив Господь Мойсею, бо людина не може побачити Мене - і жити (2 М. 33, 20).

Отже, священні автори знали про високе значення голови у духовному житті людини; а проте, повторюємо, осереддя цього життя вони вбачали у серці. Голова була для них немовби видимою вершиною того життя, яке початково й безпосередньо вкорінене у серці. "Голова, - каже один тлумач священного писання, - є для зовнішнього явища те саме, що серце для внутрішньої душевної діяльності, й лишень стосовно цього їй приписується панівне значення з біблійної точки зору". Втім, вищенаведені фрагменти священного Писання дають цілком визначену думку, що голова має значення органу посередницького між цілісним єством душі й тими впливами, яких вона зазнає ззовні або згори, й що при цьому їй належить сан урядувальний у цілісній системі душевних дій. З цими загальними визначеннями не може не погодитися психологія, хоч би якими, втім, були її особливі поняття про цей предмет. Але так само можна наперед припустити, що зазначені явища душевної діяльності у голові не вичерпують цілого єства душі: з необхідності мислення ми повинні припустити деяку первинну духовну сутність, яка потребує згаданого посередництва й урядовальної дії голови. Ця первинна духовна сутність має, згідно з ученням Слова Божого, своїм щонайглибшим органом серце. У наступних поясненнях ми побачимо, як висновок із попереднього, що коли Ісус Христос називається главою Церкви, то цим ще не цілком і не повністю позначається Його ставлення до Церкви. Він є глава (Еф. 8, 23) й основа (1 Кор. 3, 11), світло й життя (Ів. 1, 4). Він є Будівничий Церкви (Мт. 16, 18) й тому така надзвичайна Голова її, від якої все тіло, суглобами й зв'язками з'єднане й зміцнене, росте зростом Божим (Кол. 2, 19). Ці зауваження показують, наскільки гармонійне й узгоджене біблійне вчення про людську душу не лише само в собі, але й у своїх застосуваннях до пояснення вищих догматів. Очевидно, що маємо тут певні психологічні погляди, які не згодні з багатьма тезами сучасної нам науки про душу. Вважаємо за потрібне ввійти у розгляд тих засад, на підставі яких наука не згоджується з біблійним ученням про серце як містище й осереддя душевного життя людини. Можливо, при цьому виявиться, що біблійні погляди не настільки байдужі для інтересів нашого знання, щоби ми могли при вивченні душі лишати їх поза увагою. Можливе й таке, що ми знайдемо внутрішнє протиріччя між цими поглядами, які у такому разі нададуть йому особливої значимості, якщо не у тісних межах науки, то у царині необмежених прагнень людського духу до довершеності, до блага, до Бога.

філософія серця - 3

Памфіл Юркевич, "Серце та його значення у духовному житті людини, згідно з ученням Слова Божого"
набито за друкованим виданням "Памфіл Юркевич. Вибране." - К.: Абрис, 1993. - С. 77-80.

Як осереддя всього тілесного й багатоманітного духовного життя людини, серце називається джерелом життя або витоками життя: над усе, що лише стережеться, серце своє стережи, бо з нього походить життя (Пр. 4, 23); воно є круг життя нашого (Як. 3, 6), тобто коло або колесо, в обертанні якого полягає все наше життя. Тому воно становить щонайглибшу частину нашого єства: людське серце найлукавіше над все та невигойне, - хто пізнає його? (Єр. 17, 9). Ніколи зовнішні виявлення слова, думки й справ не вичерпують цього джерела: захована людина серця (1 Пер. 3, 4) відкрита лише для Бога: бо Він знає таємності серця (Пс. 44, 23). Станом серця виражається ввесь душевний стан (51,12; Пс. 84, 3). Людина повинна віддати Богові одне своє серце, щоби зробитися Йому вірною у думках, словах і справах: дай мені, сину мій, своє серце, волає до людини Божа премудрість (Пр. 23, 26).

Відповідно до цих поглядів на вартість і значення серця в людському єстві, священні автори говорять у переносному розумінні про серце неба (5 М. 4, 11), серце землі (Мт. 12, 40), серце моря (Йона. 2, 4). У такий самий спосіб духовну зміну у серці вони позначають іноді у переносному розумінні як зміну тілесну. Так читаємо в одному з найчудовніших місць пророка Єзекеїля: і вийму з їхнього тіла серце кам'яне, і дам їм серце із м'яса, щоб вони ходили за уставами Моїми, і додержували Мої постанови та виконували їх (Єз. 11, 19 - 20). Апостол Павло пише до коритян: Ви наш лист, написаний у наших серцях, якого всі люди знають і читають! Виявляєте ви, що ви - лист Христів, нами вислужений, що написаний не чорнилом, але Духом Бога Живого, не на таблицях камінних, але на тілесних таблицях серця (2 Кор. 3, 2 - 3). Ці висловлювання показують цілком визначено, що священні автори визнають осереддям усього тілесного й органом усього духовного життя людини те саме тілесне серце, якого биття ми відчуваємо у наших грудях. Коли людина страждає духовно, то це тілесне серце зрушає з місця свого (Йов. 37, 1). Ці зауваження ми спрямовуємо проти тих тлумачів Слова Божого, котрі бачать у наведених нами текстах випадковий спосіб слововираження, яким буцімто не керувала певна думка і в якому ми марно стали б шукати цілісних поглядів священних авторів на сутність розглядуваного нами предмета. Просте читання священних текстів, якщо тільки ми не будемо їх перевитлумачувати згідно з запозиченими ідеями, переконає нас безпосередньо, що священні автори цілком певно й з повним усвідомленням істини визнавали серце осереддям усіх явищ людського тілесного й духовного життя.

Підносячи у такий спосіб значення для людського життя, священні автори знали при цьому ясно й визначено, що голова людини, яку наука визнає переважно містищем душі, має справді близький і щільний зв'язок з явищами душевного життя й є щонайважливішим їхнім органом. Так, оскільки людське тіло завершується головою й оскільки, стосовно цілей життя та їх досягнення, не тіло носить голову, а голова тіло, яким вона керує, то Ісус Христос називається главою Церкви як свого тіла (Євр. 5, 23; Кол. 2, 19). Багаточленне тіло Церкви поєднується й завершується в єдності Глави, яка керує ним. той, хто благословляє, кладе руки на главу того, кого благословляють (1 М. 48, 14; 1 М. 49, 26), і благословенства на голову праведного (Пр. 10, 6); так само той, хто висвячує, кладе руки на голову того, кого висвячують (3 М. 8, 10), благословенство й висвячення, як олива помазання (Пс. 133, 2; 3 М. 8, 12), повинні спливати з голови по цілому людському єству й проймати його в усіх напрямах. Святий Дух осів у вигляді вогненних язиків на головах Апостолів і цим чудодійним висвяченням відродив і просвітив усе духовне єство їхнє (Дії. 2, 3 - 4). У такий самий спосіб лікувальник кладе свою руку на голову хворого (Мт. 9, 18). Урядувальний сан священника в Церкві засвідчується оздобою його голови (3 М. 9, 18). Позаяк цар є глава суспільного тіла, то на ознаку цього покладається на його голову корона зо щирого золота (Пс. 21, 4).

філософія серця - 2

Памфіл Юркевич, "Серце та його значення у духовному житті людини, згідно з ученням Слова Божого"
набито за друкованим виданням "Памфіл Юркевич. Вибране." - К.: Абрис, 1993. - С. 75-77.

Позаяк слово є явлення або вираження думки, то й воно виходить з серця: і з серця свойого слова подадуть (Йов. 8, 10); бо чим серце наповнене, те говорять уста (Мт. 12, 34). Й позаяк мислення є розмова душі з собою, то той, хто мислить, веде цю бесіду в серці своєму: говорив я був з серцем своїм (Екл. 1, 16); сказав був я в серці своєму (Екл. 2, 1); той злий раб скаже у серці своїм (Мт. 24, 48).

Серце є осереддя багатоманітних душевних почувань, хвилювань і пристрастей. Серцеві притаманні всі ступені радощів, од радости серця свого (Іс. 65, 14) до того, що моє серце та тіло моє линуть до Бога Живого (Пс. 83, 3), поживу приймають із радістю та в сердечній простоті (Дії. 2, 46); всі ступені скорбот, від сумного настрою, коли серце засмучене (Пр. 25, 20), до щонайглибшого горя, коли людина кричатиме від сердечного болю (Іс. 65, 14) й коли вона відчуває, що від цього тремтить її серце і зрушилось з місця свого (Йов. 37, 1); всі ступені ворожості, від ревнощів і гіркої заздрості (Пр. 23, 17; Як. 3, 14) до гніву у серцях своїх, коли люди скреготали зубами на нього (Дії. 7, 54) й коли серце розпалиться помстою (5 М. 19, 6); всі ступені незадоволення, від неспокою, коли туга на серці людини чавить її (Пр. 12, 25), до відчаю, коли серце приходить у розпач (Екл. 2, 20); нарешті, всі види страху від побожного тремтіння (Єр. 32, 40) до божевілля, сліпоти й тупоумства (5 М. 28, 28), до того, що омліває мій дух у мені, кам'яніє в нутрі моїм серце (Пс. 143, 4). Серце мліє і тріпоче від тоски (Єг. 5, 1; Єр. 4, 19); за різницею у стражданнях воно робиться немов віск (Пс. 22, 15) або висохлим (Пс. 102, 5), розпалюється і в нутрі моїм коле (Пс. 39, 4; Пс. 73, 21), робиться зламаносердим або розривається (Єр. 23, 9; Пс. 147, 3). У тузі людина робиться лякливою та м'якосердою (5 М. 20, 8). Від жалю серце перевертається (Ос. 11, 8). Благодійне Слово Боже діє на серце, як огонь той палаючий (Єр. 20, 9); серце палає й горить, коли на нього падає промінь божественного Слова (Лк. 24, 32).

Нарешті, серце є осереддя моральнісного життя людини. У серці поєднуються всі моральнісні стани людини, від щонайвищої таємничої любові до Бога, яка волає: Бог - скеля серця мого й моя доля навіки (Пс. 73, 26), до тієї зарозумілості, яка, обожнюючи себе, ставить своє серце нарівні з Серцем Божим і каже: я - бог! (Єз. 28, 2). З огляду на різні моральні недуги, серце робиться запаморочливим (Рим. 1, 21), затужавілим (Іс. 6, 10), твердим (Іс. 63, 17), камінним (Єз. 11, 19), нелюдським, звіриним (Дан. 4, 13). Є серце люте (Єр. 16, 12), серце суєтне (Пс. 5, 10), серце нерозумне (Рим. 1, 21). Серце є вихідне місце всього доброго та злого у словах, думках і вчинках людини, є добрий чи злий скарб людини: добра людина із доброї скарбниці серця добре виносить, а лиха із лихої виносить лихе (Лк. 6, 45). Серце є таблиця, на якій написаний природний моральнісний закон; тому погани виявляють діло Закону, написане в серцях своїх (Рим. 2, 15). На цій самій таблиці пишеться й закон благодійний: "Слухай же ти, Мій народе, - волає Господь, - бо буду ось Я говорити Ізраїлеві, і буду свідчити на тебе: Бог, Бог твій Я" (Пс. 50, 7), і на їхньому серці його напишу (закон благодійний) (Єр. 31, 33). тому Слово Боже посіяне в серці (Мт. 13, 19); сумління має своє опертя в серці (Євр. 10, 23); Христос через віру замешкав у наших серцях (Ес. 3, 17); також назнаменував нас, і в наші серця дав завдаток Духа (2 Кор. 1, 22). І не хай мир Божий панує у ваших серцях (Кол. 3, 15); бо любов Божа вилилася в наші серця Святим Духом, даним нам (Рим. 5, 5). Благодійне світло Бога у серцях наших засяяло (2 Кор. 4, 6). Проте з іншого боку грішникові диявол укинув у серце лихі наміри (Ів. 13, 2), сатана його серце наповним лихими задумами (Дії. 5, 3). До неуважних слухачів Слова Божого зараз приходить сатана, і забирає Слово, посіяне в серцях їх (Мр. 4, 15).

філософія серця - 1

Памфіл Юркевич, "Серце та його значення у духовному житті людини, згідно з ученням слова Божого"
набито за друкованим виданням "Памфіл Юркевич. Вибране." - К.: Абрис, 1993. - С. 73-75.

Хто читає з належною увагою слово Боже, той легко може помітити, що в усіх священних книгах і в усіх богонатхненних авторів серце людське розглядається як осереддя всього тілесного й духовного життя людини, як найістотніший орган і щойближче містище всіх сил, функцій, рухів, бажань, почувань і думок людини з усіма їхніми напрямами й відтінками. Передовсім ми зберемо деякі місця із священного Писання, з яких буде видно, що ці погляди священних авторів на сутність і значення людського серця в усіх царинах людського життя відрізняються визначеністю, ясністю й усіма ознаками свідомого переконання, а відтак зіставимо це біблійне вчення з поглядами на цей предмет, які панують у сучасній нам науці.

Серце є хранитель і носій усіх тілесних сил людини. Так, Давид виражає виснаження тілесних сил від тяжких страждань словами: серце моє зомліло (Пс. 40, 13); серце моє розколотилось, сила мене полишила (Пс. 38, 11). Стомлений прочанин наснажує своє серце шматком хліба (Суд. 19, 5), й узагалі вино, що серце людське звеселяє, і хліб, що скріплює серце людське (Пс. 104, 15). Тому серце висихає, коли людина забуває їсти хліб мій (Пс. 102, 5). Непомірні обтяжують серця свої обжирством, пияцтвом та життєвими клопотами (Лк. 21, 34), серця свої вигодовують, немовби на день заколення (Як. 5, 5). Милосердний Бог сповнював їжею й радощами серця ваші (Дії. 14, 17).

Серце є осереддя душевного й духовного життя людини. Так, у серці зачинається й народжується рішучість людини на ті чи ті вчинки; у ньому виникають різноманітні наміри й бажання; воно є містище волі та її жадань. Ці дії намірів, бажання й рішучості позначаються виразами: віддався я всім серцем (Екл. 1, 13); Даниїл постановив у своєму серці (Дан. 1, 8); і було на серці мого батька Давида (1 Цар. 8, 17). Таке саме говорять вирази: серцем віруємо для праведности (Рим. 10, 10), як серце йому призволяє (2 Кор. 9, 7), щоб серцем рішучим трималися Бога (Дії. 11, 23). Стародавній Ізраїль повинен був приносити дари на побудову скинії, кожен за щедрим серцем своїм (2 М. 35, 5), і приходили кожен чоловік, кого вело серце його (2 М. 35, 21). Хто висловлював свої бажання, той казав, що було на серці його (1 Цар. 10, 2). Коли ми робимо що-небудь охоче, то наш учинок походить від серця (Рим. 6, 17). Кого ми любимо, тому віддаємо наше серце, й навпаки, того маємо у своєму серці: дай мені, сину мій, своє серце (Пр. 23, 26); ви в серцях наших (2 Кор. 7, 3); я маю вас у серці (Фил. 1, 7).

Серце є містище всіх пізнавальних дій душі. Міркування є заміри серця (Пр. 16, 1), порада серця: а моє серце дало мені раду (Неем. 5, 7). Пізнавати серце м значить збагнути (5 М. 8, 5); знати всім своїм серцем - збагнути цілковито (Єг. 23, 14). Хто не має серця, щоб пізнати, той не має очей щоб бачити, і вух щоб слухати (5 М. 29, 3). Коли серце грубшає, то людина втрачає здатність помічати й розуміти найочевидніші явлення Божого промислу: і тяжкими зроби його уші, а очі позаклеюй (Іс. 6, 10). Узагалі ввесь нахил думки серця її - тілько зло повсякденно (1 М. 6, 5). Людина недобра має серце, що плекає злочинні думки (Пр. 6, 18). Брехливі пророки пророкують нікчемність і оману свого серця (Єр. 14, 14), висловлюють привиди серця свого, а не слово з уст Господніх (Єр. 23, 16). Думки є задуми сердець (1 Кор. 4, 5). Слово Боже спосібне судити думки та наміри серця (Євр. 4, 12). Що ми добре пам'ятаємо, закарбовуємо в душі й засвоюємо, те вкладаємо, покладаємо, складаємо й записуємо у серці своєму: і покладете ви ці слова Мої на свої серця (5 М. 11, 18); поклади ти мене, як печатку на серце своє (Пісн. 8, 6); а Марія оці всі слова зберігала, розважаючи, у серці своїм (Лк. 2, 19); напиши їх (слова премудрості) на таблиці серця свого (Пр. 3, 3). Все, про що ми думаємо або згадуємо, сходить на серці. У царстві слави подвижників, що страждали за правду й віру, не згадаються речі колишні, і не прийдуть на серце (Іс. 65, 17); і що на серці людині не впало, те Бог приготував був тим, хто любить Його (1 Кор. 2, 9).